Антикорупція: виклики та рішення

На відміну від поширеного міфу, системна боротьба з корупцією в Європі — це відносно сучасний феномен, що активізувався в останні 40–45 років. До 1980-х років хабарництво, особливо в міжнародному бізнесі, часто розглядалося як «необхідні витрати», а в деяких країнах (як-от Німеччина) навіть дозволялося податкове вирахування таких витрат.

1980-ті роки: перші тривожні дзвіночки. Скандали, як-от «справа Lockheed», що вибухнула ще в 70-х, але мала наслідки у 80-х (коли компанії США платили хабарі політикам в Італії, Японії, Нідерландах), почали змінювати парадигму. В Італії зароджувався рух проти мафії, що був нерозривно пов'язаний з корупцією у владі.

1990-ті роки: «холодний душ» та інституціалізація.

• Операція «Чисті руки» (Mani pulite, Італія, 1992). Стала шоком для всієї Європи. Масштабні розслідування виявили тотальну корупційну систему Tangentopoli («Місто хабарів»), що призвело до падіння «Першої республіки» та зникнення провідних політичних партій. Це була жорстка демонстрація того, що корупція може зруйнувати стабільну демократію.
• Створення OLAF (1999). На тлі корупційного скандалу, що призвів до відставки всієї Комісії Сантера, Європейський Союз створив Європейське бюро з питань боротьби з шахрайством (OLAF). Його мандат — розслідувати шахрайство з бюджетом ЄС, корупцію та серйозні проступки в інституціях ЄС.
• OECD та GRECO (1997–1999). Організація економічного співробітництва та розвитку (OECD) ухвалює Конвенцію про боротьбу з підкупом іноземних посадових осіб (1997) — це стало революцією, що криміналізувала хабарі за кордоном. Майже одночасно Рада Європи засновує GRECO (Група держав проти корупції, 1999) — механізм моніторингу та «тиску» на країни-члени задля покращення їхніх стандартів.

2000-ні — 2020-ті роки: спеціалізація та превенція. Після фундаменту 90-х країн почали створювати спеціалізовані органи.

• Східноєвропейський досвід. Країни, що приєднувалися до ЄС (Польща, Румунія, країни Балтії), були змушені створювати потужні інституції. Найвідоміший приклад — Національна антикорупційна дирекція (DNA) в Румунії, яка з 2002 року відправила за ґрати тисячі чиновників включно з міністрами та прем'єр-міністром. У Польщі було створено Центральне антикорупційне бюро (CBA).
• EPPO (2021). Найновіша еволюція — створення Офісу Європейського прокурора (EPPO). Це перший наднаціональний орган, що може розслідувати та притягати до відповідальності за злочини проти бюджету ЄС (ПДВ-шахрайство, корупція з фондами ЄС).

Історія боротьби з корупцією в Україні — це драма про те, як система, створена для захисту, сама стала частиною проблеми. Протягом 23 років незалежності (1991–2014) «боротьба з корупцією» була зручною ширмою для перерозподілу потоків та усунення політичних конкурентів.

Етап 1: «боротьба бджіл проти меду» (1991–2014).

• Завдання боротьби з корупцією було розпорошене між різними органами:
  • МВС (міліція): головно боролися з побутовою корупцією (ДАІ, дозвільна система) та «низовою» економічною злочинністю (УБЕЗ/ДЕЗ).
  • СБУ: мало свій потужний «економічний» підрозділ (Головне управління «К»), який мав боротися з корупцією у вищих ешелонах влади, але часто звинувачувався у «кришуванні» контрабанди та бізнесу.
  • Прокуратура: мала «всеохопне» повноваження нагляду та слідства, що створювало колосальні корупційні ризики. Вона могла «розвалити» будь-яку справу або «замовити» її.
• Результат: повна відсутність системних розслідувань щодо топчиновників. Корупція стала не збоєм системи, а самою системою державного управління та взаємодії бізнесу і влади.

Етап 2: Революція Гідності та примус до змін (2014 – дотепер).

Запит на справедливість був одним із головних рушіїв Майдану 2013–2014 років. Під тиском громадянського суспільства та міжнародних партнерів (МВФ, ЄС — як умова безвізу) Україна почала будувати з нуля нову, незалежну антикорупційну інфраструктуру.

Також було створено АРМА (2015) — агентство з розшуку та менеджменту активів, одержаних від корупційних злочинів.

Створення НАБУ і САП було визнанням простого факту: звичайні правоохоронні органи органічно нездатні боротися з топкорупцією, бо вони самі є частиною корумпованої державної машини. НАБУ і САП були задумані як «хірургічний інструмент» для видалення пухлин, до яких інші боялися торкнутися.

НАБУ: детективи, аналітики, технології

НАБУ — це, по суті, елітне слідче агентство, схоже на американське ФБР, але з вузькою спеціалізацією.

• Підслідність — це ключ. НАБУ не займається дрібними хабарями. Їхня ціль — злочини, вчинені Президентом (повноваження якого припинено), міністрами, депутатами, головою НБУ, суддями вищих інстанцій, керівниками держпідприємств, якщо сума збитків або хабаря перевищує встановлений поріг (наразі — понад 1,5 млн грн).
• Аналітика — головна зброя. Велика частина роботи — не «маски-шоу», а тиха робота аналітиків. Вони моніторять декларації, тендери в Prozorro, банківські транзакції, шукаючи «червоні прапорці». Вони складають «карту» злочинної групи ще до першого обшуку.
• Технічна незалежність. НАБУ має право на самостійне зняття інформації з каналів зв'язку (прослуховування), що є критично важливим. Раніше для цього треба було звертатися до СБУ, що гарантувало витік інформації фігурантам.
• «Агенти під прикриттям». НАБУ активно використовує інститут негласних слідчих дій та агентів «під прикриттям» для документування злочинів «на гарячому», що особливо ефективно у справах про хабарництво.

САП: процесуальний «ключ» та державне обвинувачення

Якщо НАБУ — це слідчий, то САП — це прокурор. Без прокурора жодна дія детектива (обшук, прослуховування, затримання) не є законною, і справа ніколи не потрапить до суду.

• Процесуальне керівництво. Прокурор САП веде справу з першого дня: погоджує клопотання детективів, дає вказівки, оцінює докази.
• Незалежність від Генпрокурора. Це було революційно. Керівник САП підпорядкований Генпрокурору лише формально, але є повністю незалежним у своїх процесуальних рішеннях. Це усунуло можливість «злити» справу за вказівкою згори.
• Підтримка обвинувачення у ВАКС. Прокурори САП представляють сторону обвинувачення у Вищому антикорупційному суді. Їхня якість роботи напряму впливає на те, чи «встоїть» справа проти армії дорогих адвокатів.

Жорсткі реалії: опір системи

Україна не є унікальною у своїй пострадянській корупційній хворобі. Досвід її західних сусідів, особливо Румунії та Польщі, є надзвичайно цінним — як у плані успіхів, так і в плані жорстких провалів.

Боротьба з корупцією ніколи не виграється лише в'язницями. Це комплексна стратегія, що стоїть на трьох китах: жорстке покарання, розумна превенція та зміна суспільної свідомості. Сучасні методики, що впроваджуються в Україні, є яскравим прикладом цього балансу.

В Україні, особливо в умовах повномасштабної війни, корупція перестала бути лише питанням економіки чи справедливості. Вона стала питанням національної безпеки та фізичного виживання нації.

Ми звикли думати, що корупція — це коли «крадуть гроші». Але це примітивне розуміння. Жорстка правда полягає в тому, що корупція краде майбутнє, можливості та життя.